?

Log in

No account? Create an account

May 7th, 2019

люблю зелений чай

Вкрадені Росією: харківські імпресіоністи ч.1

Автор: Лариса Вакульницька

Троє з трьох живописців, про яких йдеться у цій статті, в російських і закордонних каталогах проходять, як "русская живопись", "живопись Юга России". Але вони малювали Україну, говорили українською, вивчали українську культуру.

У суспільній уяві десь після утворення УРСР в складі СРСР з’являється українська культура. Але, як вважалося, це була культура класом нижча за російську. А те, що було ДО революції – то все якісь тужливі літературні плачі про тяжку селянську долю.

Російська культура – цікава, світова, українська – регіональна й нецікава. Українці – то селяни, і нічого більшого. Всі культурні здобутки, вищі за селянські, вважалися російськими.

Ця стаття – ще одне (не перше) нагадування, що українська висока культура існувала, і що вона НЕ російська – ні за походженням, ні за завданнями, ані за способом вираження.

Сьогодні поговоримо про харківських Майстрів-імпресіоністів.

Не про всіх, а тільки про трьох, об’єднаних дружбою ще з юності: Петра Левченка, Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка. Крім рідного Харкова, взаємної людської симпатії, стилю й напрямку творчості, що становить помітне явище в українському мистецтві, цих художників поєднує палка прив’язаність до рідного краю, зачарованість українською природою, особлива лірично-поетична нота. Хоч усі троє були людьми міськими – вони обожнювали сільську Україну.

Немає такого українця, в душі якого не відгукнулось щемко щось при рядках: «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Її степом, її горами, тополями й відблисками леліток на водоймах мариться на чужині і в окопах.

Петро Левченко

Тонкий і ліричний, кохався в краєвидах України, особливо його рідного краю – Слобожанщини. Як він сам говорив про себе: «я пишу не село, не дорогу і не подвір’я, а радість, зніяковілість, тривогу, спокій». Його картини асоціюються з музикою, вони – ніби завершені сонати або рондо. За колористикою його роботи нагадують великого американця Джеймса Вістлера, а за багатством технічних прийомів значно випередили свій час.
Read more...Collapse )
8

Україна

Якби не перелом руки, отриманий під час їзди верхи, то Петро Левченко став би видатним музикантом. Музику він любив пристрасно, можливо, навіть більше за живопис. Займався музикою по 8 годин на день, збирався вступати до консерваторії.

Перший син в сім'ї, в якій потім народилось ще 9 братів і сестер. Старші діти традиційно стають найвідповідальнішими, проте Петро був найбільш любленим і балуваним, йому дозволялось більше, ніж іншим дітям.
Read more...Collapse )
Визнання прийшло до Петра Левченка після смерті. Перша персональна виставка відбулась через рік після смерті. Його роботи зберігаються в музеях Києва, Харкова, Сум, Полтави, в приватних колекціях у Франції, Бразилії, США і Німеччині. Багато робіт знищила війна.

Хоч він регулярно виставлявся за життя, його замилованість в ліричні краєвиди з ніби зачарованими старенькими хатками-мазанками, поламаними вітряками, воді – від ставків і до калюж, – не відповідала смакам тодішньої публіки. Хоч Петро й народився в сім’ї з достатком – його батько був купцем і власником фабрики, – майже все доросле життя Левченко прожив бідно. Цьому сприяв іще й крах сімейного бізнесу по смерті батька, і непрактичність характеру Петра.

Однак Петро Олексійович не був обділений друзями. Одним із них, ще з дитинства, був Сергій Васильківський. На противагу ліричному і добродушному Петру, Сергій мав характер “з перцем”. Через схильність до гострого слова, прямоту характеру і любов до шаржів нажив чимало ворогів.
люблю зелений чай

Вкрадені Росією: харківські імпресіоністи ч.2

Сергій Васильківський

Він незмінний у своїй тематиці – крім юнацького періоду, коли створював «піренейські етюди». Відтоді Васильківський все життя малює Україну: від Криму до Галичини, – але, переважно, рідну йому Слобожанщину. Малює в сучасності пейзажних тем, в меланхолійності й спокійному чарі її степів, балок, хуторів і неба. Як багато на картинах Васильківського неба! Неба в різноманітті хмар, в пронизливій сині літа, в багатій палітрі сірої негоди.

Малює в історичній ретроспективі, додаючи фльору героїки, як це видно в «Думі про трьох братів», «Козачому пікеті» чи «Сторожі козацьких вольностей». А річка Сіверський Донець – то взагалі окрема тема в його творчості.

Васильківський був справжнім фанатом української культури. Він старанно збирав старовинне українське мистецтво, їздячи Україною, замальовував її архітектуру, візерунки, орнаменти народних промислів, відшукував і очищував від нашарувань та впливів оригінальні українські зразки. Малював серію історичних портретів козацької старшини згідно з науково-історичними розвідками Дмитра Яворницького, з яким Сергій Іванович дружив.

8 (1)
Український пейзаж
Read more...Collapse )
Крім праці над розробкою модерного українського орнаменту, малює три величезні панно «Вибори полтавського полковника М. Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях», які прикрашали головну залу. Під час війни будівля сильно постраждала від пожежі, панно загинули і були з величезними зусиллями реставровані в кінці 80-х рр. 20 ст.

У нього хворе серце. Настільки хворе, що під кінець життя працювати він може тільки уривками, але коли серце відпускає, він хапається за пензель, розуміючи, що жити залишилось мало, і треба ще багато встигнути: не для себе, для інших – для України.

Помираючи, впадає в безпам’ятство, і вуста його відтворюють з глибин ще незгаслої свідомості «думу про козака Голоту»:

Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.*

*цитування Думи – не художнє припущення, це свідчення друзів Художника. В доробку С.І.В. є картина за мотивами цієї думи і, можливо, коли він помирав, уява малювала йому образ нової картини, а можливо, поставали спогади власних мандр…

Сергія Івановича Васильківського не стало 8 жовтня 1917 року.

В заповіті він відписав 1340 своїх творів музею Слобідської України, і велику суму грошей на створення Харківського національного художнього музею. Більше половини картин були знищені під час Другої світової війни. Зараз у музеях і приватних колекціях є лише близько 500 збережених картин Майстра.
люблю зелений чай

Вкрадені Росією: харківські імпресіоністи ч.3

Михайло Ткаченко

Третій з цієї плеяди художників – Михайло Ткаченко – був, за нашими мірками, мабуть, найбільш благополучним з усіх трьох. Проживши півжиття в Парижі, він чомусь неодмінно щороку приїздив в Україну. Мабуть, це те саме почуття, що зветься любов’ю або ностальгією.

Живе на дві домівки: Париж і Харків. Практично кожне літо Михайло Степанович приїздить до Харкова, подорожує Лівобережжям: Полтава, Лубни, село Опішня, де діяла модерна гончарна майстерня Василя Кричевського. Але, оскільки біографія Ткаченка мало вивчена, ми поки що нічого не знаємо про його участь в роботі майстерні.

Бере активну участь в літературно-мистецькому гуртку свого друга Сергія Васильківського, захоплюється старовинним українським мистецтвом, для українського архітектурного модерну розробляє свій орнамент на основі зразків монастирського шитва 18 століття. І малює, безперервно захоплено малює українські пейзажі. В його доробку дивує кількість і поетизація українських хат. Його хати перебувають ніби на межі рукотворності і природи, без них пейзаж неповний в будь-яку пору року і цикл доби

Картинами з українським пейзажем, з їх тонким психологізмом, декоративністю і вишуканістю колористики захоплюються в Парижі.
Read more...Collapse )
3
В лісі

9
Сільське кладовище

На початку кар’єри, отримавши найвищу нагороду від Петербурзької Академії за полотно «На сільському цвинтарі», Ткаченко отримує академічний грант на поїздку в Париж. Паризьке мистецьке життя справило на Михайла враження приголомшливе, в листі додому він писав: «моя мрія – знову почати з абетки. Поступаю до академії і знову буду вчитися малювати». Вчиться в академії у великого художника Фернана Кормона, учнями якого були Ван Гог і Тулуз-Лотрек, незмінно заохочується вчителем за яскравий талант.

Ткаченко залишається у Франції, одружується з парижанкою, відкриває свою майстерню. Приятелює з Моне, Леконтом де Лілем, Верленом, Маларме, Дега і Ренуаром.

Ще навчаючись у Кормона, він стає постійним учасником паризьких салонів, де його роботи користуються незмінним успіхом. Його нагороджують медалями і різними нагородами. З певного часу в його творчості з’являється море.

До Ткаченка український живопис не був представлений маринами. І хоча історично українці мали складні стосунки з морем: воно займало не останню роль в історії України, оспівувалось в думах і піснях, – але в живописі художники надавали перевагу зображенню суходолу і річок, а не моря. Крім Айвазовського, до Ткаченка в вітчизняній мариністиці нікого і нема. Але, на відміну від Айвазовського та інших романтиків, Ткаченко опановує французьку мариністичну школу: до нього в цьому жанрі працювали імпресіоністи Мане, Моне, Буден…

Море Ткаченка перестає бути фатумом і грізною стихією, його палітра – це неозора палітра сірого тону, море - джерело рефлексій, вузол світла, сонця, повітря, неба і води. З 1901-го року Ткаченко займає пост головного живописця Морського відомства Росії і стає головним мариністом імперії. Два останніх російських імператори використовують його картини як цінні подарунки в дипломатичних міждержавних відносинах.

У Ткаченка проходять три персональні паризькі виставки. Він учасник інших європейських виставок, де отримує 2 золоті медалі. Бере участь у Всесвітній виставці в Парижі (1900) – там його нагороджують Другою Золотою медаллю, на Міжнародній виставці в Л’єжі (1905 р.) – знову Золота медаль. А ще в 1895 році він стає кавалером Ордену Почесного Легіону.

Після початку Першої світової війни в 14-му Ткаченко чомусь назавжди повертається в Харків. Чому – невідомо. Це не могла бути вимушеність в зв’язку з війною, оскільки Франція і Російська імперія були на той час союзниками. Він повертається назавжди, і ми не знаємо, чому – біографія Ткаченка повна білих плям.

Звідси він часто їздить до Катеринослава (Дніпра) і Святогорська на етюди, мріє про персональну виставку в Харкові. В 1915 році отримує тяжку травму ноги. За іншими джерелами, при реставрації фресок Святогірського монастиря захворює нирками, і в січні 1916 року помирає.

Похований видатний імпресіоніст і мариніст Михайло Ткаченко у Слов’янську Донецької області.

Посмертна слава для художників – не така вже й рідкість, але Ткаченко має більш химерну мистецьку долю: дуже успішний за життя, він чомусь на довгі роки виявляється майже забутим. І тільки нечисленні вітчизняні мистецтвознавці і музейники цокають в захопленні, роздивляючись в запасниках картини Ткаченка.

І от, прямо на наших очах можна спостерігати формування світової слави Ткаченка. Україна, хоч і не має змоги вкладати великі гроші в промоцію свого мистецтва за кордоном – все ж стає відкритішою і цікавішою для світу. Картини Ткаченка побачили.

Не так давно у ЗМІ вийшла серія репортажів про візит всесвітньо відомого мистецтвознавця, спеціаліста в галузі історії, теорії і критики мистецтва, американського професора Джеймса Рубіна. Він приїхав до України спеціально для вивчення творчості Михайла Ткаченка і відновлення його імені в світовій пам’яті.

Картини Ткаченка торгуються на світових аукціонах Сотбі і Крісті, і ми би радили всім, хто сушить голову, куди б вигідно вкласти свої гроші – вкладати їх в українських живопис: буде дорожчати. Дивлячись на пейзажі художників Харківської пейзажної школи, ваше серце звеселиться, а душа очиститься від злого і суєтного. І тут ми жартуємо тільки злегка, адже справжнє мистецтво – то щось більше за ліки.